Лузан Олександр Володимирович 13.06.1974 - 13.09.2022
Тепер відпочину з Ісусом в раю,
Найбільше любив... Україну свою.
Лузан Олександр Володимирович народився 13 червня 1974 року в селі Таборівка, Вознесенського району. З 1981 по 1991 роки навчався у Таборівській загальноосвітній школі. Після закінчення школи вступив до Кіровоградського середнього професійно-технічного училища, де здобув професію радіомеханіка. Закінчивши навчальний заклад, самостійно опанував майже всі металообробні станки, довгий час сумлінно працював на промислових підприємствах міста Вознесенська.
У цивільному житті не цурався жодної роботи, любив технічні новинки та вчився застосовувати їх у повсякденному житті. Був одним із найкращих майстрів своєї справи – талановито перетворюючи холодний метал в унікальні вироби та конструкції. Його руки, здається, мали власне життя, втілюючи найскладніші задуми у реальність. Кожен його виріб був не просто функціональним, а й випромінював тепло та душу майстра. Розробляв та виготовляв станки та обладнання, починаючи з механічних частин до електричних схем та програмування. Свої уміння в майбутньому планував передати найріднішим людям – сину та рідному брату. Мав багато друзів і знайомих.
21 березня 2022 року Олександра Володимировича було призвано на військову службу та після військових навчань направлено в найгарячіший на той час напрямок – Херсонська область. Служив радіотелефоністом першого стрілецького взводу другої стрілецької роти військової частини А 4582. Виконуючи завдання на лінії зіткнення з противником загинув 13 вересня 2022 року від мінно – вибухової травми, множинних вогнепальних осколкових поранень в наслідок мінометного обстрілу ворога біля села Сухий Ставок Херсонської області.
Усі, хто знав бійця – рідні, друзі, товариші по службі, командири – говорять про Олександра, як про надзвичайно добру, щиру, відповідальну, оптимістичну людину.
Після здобуття Україною Перемоги він бажав повернутися додому, де на нього чекали син, брат та старенька мати.
«Добрий, щирий, уважний, ніколи не відмовляв у допомозі друзям, сусідам, рідним...», – таким згадує сина Олександра мама Людмила Володимирівна. Тендітна, згорьована жінка ледь стримує сльози, але розповідає про свого захисника, який віддав життя за незалежну Україну. «Сиджу інколи на кухні вдома, а там таке напівпідвальне приміщення, з вікна тільки ноги людей, які заходять у двір, можна побачити, і мені завжди здається, що він ось-ось прибіжить до мене… Не можу з цим змиритися. На кладовищі часто буваю і постійно знаходжу там свіжі квіти чи цигарку хтось лишить на могилі. Приходять друзі, провідують… Якби поганим був, мабуть, не приходили б. Для мене він був найзолотішим, найкращим…», – розповідає пані Людмила.
«Олександр був відданий роботі та був великою підтримкою для всієї родини. Я добре пам’ятаю його як доброзичливу та усміхнену людину, завжди готову прийти на допомогу. Ми втратили не лише відданого друга, а й справжнього патріота. Нехай його світла душа спочиває з миром», - розповідає однокласниця Олександра - Олена Куріпка.
Воїна поховали в рідній Таборівці.
Напередодні Дня Захисників та Захисниць 29 вересня 2023 року мама загиблого Героя отримала орден «За мужність» ІІІ ступеня. А в червні 2024 родині вручили відзнаку командира військової частини А4582. Нагороду отримали мати та брат мужнього Воїна.
Цвіт української нації кладе свої життя задля Перемоги, аби майбутнім поколінням не довелося знову брати в руки зброю для знищення агресора.
Ми втратили не лише відданого сина, батька, брата, а й справжнього патріота. Серце розривається від болю, коли усвідомлюємо, що його вже немає серед нас. Немає таких слів, які б могли заспокоїти згорьовану родину загиблого Героя. Приносимо щирі співчуття рідним Воїна, уся громада розділяє ваш біль втрати. Низький уклін нашому Захиснику.Світла пам'ять та безмежна скорбота навіки залишиться у наших серцях.
Слава Україні! Слава її Героям!
