Туницький Петро Борисович 28.04.1977 - 02.04.2024
Ідуть на небо Герої - солдати,
Ідуть на небо кращії сини.
На початку квітня 2024 року громаду сколихнула страшна звістка. 2 квітня, під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини, загинув Петро Борисович Туницький — мешканець селища Вознесенське Бузької громади.
Петро Борисович народився в місті Кременець Тернопільської області у великій, дружній багатодітній родині, де з дитинства вчився цінувати працю, допомагати іншим і нести відповідальність за власні вчинки. Коли він був ще зовсім маленьким, родина переїхала до нашої громади, щоб почати нове життя.
Після закінчення Вознесенської середньої школи обрав потрібну і шановану професію — навчався на муляра-монтажника у Вознесенському СПТУ-18 (нині — професійний ліцей). Проте мріяв стати трактористом, бо любив землю і мав хист до роботи з технікою. Петро вирізнявся активністю, любив футбол, мав багато друзів, працював на будівництві та знаходив радість у риболовлі.
Коли настав час служби в армії, він чесно і сумлінно виконав свій обов’язок, проходячи службу у м. Черкаси та в АР Крим. Повернувшись у 1997 році, він розпочав новий етап життя: одружився з коханою, разом виховали двох дітей — сина Вадима та доньку Анжелу. Він мріяв, щоб вони зростали в мирній та вільній Україні.
У січні 2015 року, коли війна вже торкнулася кожного українця, Петро Борисович, не вагаючись, став до лав захисників у зоні АТО. Служив старшим радіомінером-гранатометником, завжди готовим бути там, де найважче. Він ставив інтереси держави понад власний спокій і комфорт. Повернувшись у квітні 2016 року, знову працював, але залишався вірним присязі.
У лютому 2024 року його знову призвали до війська за мобілізацією. Служив гранатометником стрілецького відділення у Харківській та Луганській областях. 2 квітня 2024 року, під час виконання бойового завдання в н.п.Райгородок Сватівського району Луганської області, його серце зупинилося…
Життя Петра Борисовича обірвалося далеко від рідної домівки, але вірність присязі та обов’язку він зберіг до останнього подиху. Прощання з Героєм відбулося в рідному селищі, під звуки почесної варти та з прапорами, схиленими у скорботі.
Того квітневого дня громада провела в останню путь свого сина, поховавши його з усіма військовими почестями на кладовищі в с. Вознесенське. Залишилися мати, сестри, брат, діти… Для них він тепер — янгол-охоронець, що бережно споглядає з небес.
Дивлячись у глибокі очі його мами, Ольги Іванівни, розумієш: ця тендітна жінка втратила найдорожче — свого сина, але водночас зберігає в собі невидиму силу і мужність.
Для громади Петро Борисович — це не просто ім’я у списку полеглих. Це символ вірності, честі та любові до Батьківщини. Для родини — безмежна втрата і гордість. Для України — ще одне свідчення того, що свобода й мир мають найвищу ціну.
Пам’ять про нього житиме у серцях його земляків, у розповідях, у справах тих, кого він надихнув своєю відвагою. Бо Герої не вмирають — вони залишаються у кожному подиху нашої вільної землі.
Герої не вмирають! Слава Україні!
