Каленич Сергій Сергійович 17.07.1996 - 07.08.2024
Герої не народжуються для війни.
Вони народжуються для життя…
Але коли приходить час — стають на захист.
Каленич Сергій Сергійович
17.07.1996 – 07.08.2024
Сергій народився у багатодітній родині, був третьою дитиною — тим, хто змалку вчився ділитися, підтримувати, берегти рідних. Його дитинство починалося у Доманівському районі, в селі Козубівка, де батьки виховували дітей у любові до праці, поваги та людяності.
Згодом родина переїхала на Херсонщину, а вже до першого класу Сергій пішов у Бузьку загальноосвітню школу. Саме тут формувався його характер — відкритий, щирий, небайдужий.
У школі він був активним і життєрадісним хлопцем. Відвідував різні гуртки, але найбільше любив спів і танці. Сцена була для нього особливим місцем — місцем, де він розкривав свою душу. Разом із танцювальним колективом Сергій виступав у різних куточках Миколаївщини, даруючи людям радість.
Він мав багато друзів. І навіть у дорослому житті залишався тим самим — щирим і уважним. Не проходив повз людей, завжди запитував, як справи. Після школи навідувався до вчителів — не забував, цінував, пам’ятав.
З дитинства знав ціну праці. Ще з 11 років допомагав мамі, працював поруч із нею. Був працьовитим, відповідальним, не боявся жодної роботи. Брав участь у патріотичних заходах, зокрема у грі «Зарниця», змагався у конкурсі «А ну-ка, хлопці», де разом з іншими демонстрував силу, кмітливість і витримку. Там, у дитинстві, він вчився витримці, згуртованості, силі духу. І ці знання, ця внутрішня стійкість — згодом стали для нього опорою вже на справжній війні… У ньому завжди жив щирий патріотизм — не гучними словами, а справами, повагою до своєї землі, до людей, до України.
Після закінчення школи вступив до училища в місті Миколаєві, де здобув професію слюсаря-автомеханіка. Згодом поїхав працювати до Одеси.
Створив сім’ю. Став люблячим чоловіком і батьком для своїх дітей — Назарчика і Златочки. Для них він був не просто батьком — опорою, захистом, прикладом. Для них він був цілим світом.
Працював на елеваторі, потім — на оптовій базі. Саме там його і застала звістка про повномасштабне вторгнення. Після того, як у склад, де працював Сергій, влучила ворожа ракета — він повернувся до рідного села.
Тут прийняв рішення — стати на захист України. Свідомо. Впевнено. По-чоловічому. Захищати свою землю. Свою родину. Своїх дітей.
У квітні 2024 року Сергій склав Військову присягу на вірність Україні. Це був не просто обов’язок — це був вибір серця. Його шлях — це шлях людини, яка любила свою країну настільки, що була готова віддати за неї найдорожче.
Пройшов військову підготовку, навчався за кордоном — в Італії. Згодом проходив підготовку у місті Старичі Львівської області.
Після цього був направлений до 225 окремого штурмового батальйону 115 бригади. Виконував бойові завдання на Харківському напрямку, був у Часовому Яру.
29 червня 2024 року він востаннє перед довгою тишею подзвонив мамі і сказав, що йде на позиції. Куди саме — не сказав.
Майже місяць не було зв’язку… Тиша розривала материнське серце.
У день свого народження, 17 липня, Сергій надіслав голосове повідомлення: «Все добре, мама. Я повернуся, не хвилюйся».
Ці слова стали для неї опорою… і болем.
26 липня — перший відеозв’язок за довгий час. Такий рідкісний, і такий дорогий. Мама трималася, чекала, вірила… Серцем відчувала — щось не так.
Це була остання можливість побачити сина.
27 липня його передислокували до села Калинівка Харківської області, а звідти — на Сумський напрямок.
7 серпня він написав матері свої останні слова:
«Доброго ранку. Мама, все добре. Буде час — пізніше наберу…»
Материнське серце вже відчувало… Тривога не давала спокою.
Того ж дня, ввечері, Сергій Сергійович Каленич героїчно загинув,
виконуючи свій військовий обов’язок до кінця.
Він був солдатом — стрільцем — помічником гранатометника
2 штурмового відділення 1 штурмового взводу
2 штурмової роти.
Його життя обірвалося у селі Журавка, Сумського району, Сумської області внаслідок ворожого авіаційного обстрілу 7 серпня 2024 року.
…І світ для матері зупинився. Згорьовані материнські очі, наповнені болем, який не має меж. Очі, які ще вчора чекали дзвінка…А сьогодні — шукають сина серед людей…Очі, в яких біль без дна. Туга, яка не стихає. І любов, яка залишиться назавжди..
Сергій був не просто воїном. Він був життям. Світлом. Добром.
Його щира душа, його любов до людей, його відкритість — це те, що залишиться назавжди в пам’яті.
За свою мужність Сергій був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Указ Президента підписано на 40-й день після його загибелі.
Похорон…Страшний серпневий день…Провести Сергія зібралося все село. Бо такі, як він — не просто люди. Вони — душа нації. Вони — біль України.
Він був сином. Чоловіком. Батьком. Другом. Він був Людиною. І став Героєм.
Він не встиг сказати ще багато слів…Не встиг обійняти найдорожчих…
Не встиг повернутися додому… Але він зробив головне —
він захистив.
Світла пам’ять Герою. Вічна слава. І безмежна, невимовна вдячність.
